дякую, пані Інно, що записали і розмістили в мережі цей твір - золотий фонд нашої культури. Як його раніше не було?
@user-kw2yj8kk4h
4 жыл бұрын
Я гордий тим, що живу біля хати-музею Довженка.. В Сосниці..
@user-un3wr4pe4g
2 жыл бұрын
До чого ж гарно і весело було в нашому горóді! Ото як вийти з сіней та подивись навколо - геть-чисто все зелене та буйне. А сад було як зацвіте весною! А що робилось на початку літа - огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти, а за хатою, проти сінешніх дверей,поросла полином стара погребня.На погребні любив спати дід. У нас був дід дуже схожий на бога.Образ святого Миколая також був схожий на діда, особливо коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем.Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Любив дід гарну бесіду й добре слово. Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби й ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом - з усім живим, що росло і рухалось навколо. Більш за все на світі любив дід сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час,склавши на грудях свої мозолі. ХАХ Дід любив кашляти. Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев. Тоді собака Пірат, що спав біля діда, схоплювався спросоння, тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда. - Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,- жалівся дід. - Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!.. Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно,і коли дід був уже весь синій ,вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди. Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в город. Оглядуючись чи не дивиться хто - ніхто не дивиться! Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Більш за все чомусь любив я моркву. Вириваю одну - мала. Я за другу - ще тонша. Третю - тонка. А моркви захотілось, аж тремчу весь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь - що робить? Тоді я посадив усю моркву назад: хай, думаю, доростає,-а сам подався далі шукати смачного. Довго щось ходив я по городу. і хотів уже йти до хати. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я - бігом. А вона - зирк та за мною. А я тоді - куди його тікать? - повалив соняшника одного, другого: - Куди ти, бодай тобі ноги повсихали! Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! Отак, як дід любив сонце, так його мати, що її, як я теж аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі. - Мати божа, царице небесна,- гукала баба в саме небо,- голубонько моя, святая великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй йому, царице милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики. А в малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. Це був я. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом мати божа не побачила з неба, що я тут у малині. Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов. - Мамо, а чи не принесли б ви мені мисочку узвару? - звернувся він до своєї матері.- Так чогось у животі пече! - Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав! І понеслася бабина гроза на погребню. - Зараз принесу, бодай тебе пранці з'їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!.. Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.
@user-ye4em2ud8m
10 ай бұрын
Талант від Бога👍💯👏👏👏
@puffininpink
3 жыл бұрын
Це надзвичайно, дякую! х)
@user-ek1ds3xn1e
4 жыл бұрын
Люблю Анатолія Паламаренка, проте тут він передав куті меду. В Олександра Петровича тут не стільки гумор, як іронія, тому надмірність емоцій читця, що часом зашкалюють, особливо на початку, де вони взагалі видаються мені зайвими, зіграла не на краще.
Пікірлер: 6