Уперше згаданий в історичних джерелах 1327 року: замок перейшов у володіння князя Юрія II - сина мазовецького князя Тройдена і його дружини руської княжни Марії (дочки Юрія І), запрошеного боярами на галицько-волинський королівський (князівський) престол після згасання роду Романовичів. Дата дозволяє припустити, як одну із версій, що замок побудований одним із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича - Андрієм або Левом. Первинно він був низькою оборонною спорудою овальної форми, що відповідала рельєфу горба. Широкий двір, оточений кам'яною стіною, мав один в'їзд з брамою і вежею. Ці мури частково збереглися як нижній ярус сучасного замку.
Той період історії - XIII століття - позначений грізними подіями: Київська Русь розпалась на окремі удільні князівства і, знесилена внутрішніми чварами, втратила свою могутність та стала здобиччю зовнішніх ворогів. 1223 року військо Чингісхана розгромило дружини руських князів та їхніх союзників на річці Калці. Спалюючи городища, руйнуючи поселення, монголо-татарські орди докотились до західних рубежів Київської Русі. 1241 року загони Батия знищили давньохорватське і давньоруське місто Пліснеськ, яке розташоване за 10 кілометрів від Олеська. Замок постав у час тяжких випробувань для всіх руських земель: їх поневолювали монголо-татари, на них зазіхали також угорські, польські й литовські феодали. У середині XIV століття під владою феодальної Литви опинилися чернігово-сіверські землі, Київщина, частково Поділля та Волинь. Польща захопила Галичину й Західну Волинь; Буковина відійшла до складу Молдавського князівства, Закарпаття відвоювали угорські феодали.
Олеський замок стояв на межі Волині й Галичини, опинився на кордоні Литви й Польщі, за нього точилася постійна боротьба між цими державами. З 1340 року замком володів литовський князь Любарт. 1366 року його відвоював польський король Казимир III Великий. Коли на трон зійшов його племінник Людовик I - король польський і угорський, замок перейшов до князя Владислава Опольського. Останній, проводячи політику загарбання й окатоличення галицьких земель і добиваючись від Риму права на створення окремої Галицької митрополії РКЦ, передав у 1375 році Олеську фортецю разом із Рогатином і Тустанню галицькому латинському архиєпископу - очільнику новозаснованої Галицької архидієцезії.[1] Це викликало протест руського населення - і замок захоплено ненадовго повстанцями. 1377 року король розмістив тут угорські війська, які через 5 років, зразу після смерті Людовика І, за викуп залишили замок Любарту.
Для зміцнення свого становища на руських землях Королівство Польське й Велике князівство Литовське у 1385 році уклали договір - так звану Кревську унію - об'єдналися в одну державу. Великий князь литовський Владислав II Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою, став королем об'єднаної держави; його намісником на руських землях залишився брат короля - великий князь Свидригайло Ольгердович. Згодом між братами почалися суперечки: руські бояри, які вороже ставилися до феодально-католицького засилля Корони, підтримали Свидригайла.
Олеська фортеця залишалася півстоліття неприступною для польських магнатів. 1431 року, коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир II Белзький (Мазовецький) рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась: оборону її очолив державець замку Богдан Рогатинський[2] (за іншими даними, Івашко Преслужич з Рогатина). До селянських загонів приєдналися і місцеві бояри.
Після укладення перемир'я між Ягайлом та Свидригайлом (2 вересня 1431 року) замки в таких містах як Кам'янець-Подільський, Смотрич, Скала-Подільська, Ратне, Ветли, Городло, Лопатин, перейшли в руки поляків, а Олеський лишився Свидригайлові. Король пробачив олеським боярам їхній виступ, 18 жовтня того року видав їм документи на володіння землями. Але 26 жовтня вояки Свидригайла з Олеської фортеці порушили перемир'я, напали на один з дворів польського судді, зятя руського шляхтича Ходка Лоєвича[3], Станіслава «Осташка» Давидовського. За даними польського дослідника М. Вілямовського, двір спалили разом з челяддю.
Наприкінці 1432 року Олеський замок після тривалої облоги було здобуто військами польського короля.
Важливе світло на події 1431-1432 років проливає грамота короля Ягайла, у якій він пробачив олеських бояр (зем'ян) за участь в антипольській боротьбі і підтримку великого князя Свидригайла. Цей документ опублікував галицький історик Антоній Прохаска під назвою «Королівське пробачення олеських зем'ян у 1431 році»[4]. Однак у самому тексті грамоти зазначено, що вона була видана пізніше, а саме у Львові у день євангеліста Луки, тобто 18 жовтня, року Божого 1432 - «datum Leopoli in die sancti Luce evangeliste sub anno domini Millesimo quadringentesimo tricesimo secundo»[5]. Таким чином, королівська грамота могла бути пробаченням за попередні виступи «олеських панів і зем'ян», але водночас вона була ультиматумом з вимогою визнати владу польського короля і скласти присягу на вірність.
Негізгі бет Олеський замок зсередини. Частина 2
Пікірлер: 5